“Дивує й досі, коли чуєш улюблену українську пісню про небо,
що її створив не народ, а поет-літератор.
Скільки ж у нього душі й сили від своїх глибинних народних коренів !”
Григорій Верьовка.
2017 рік на Слов’янщині оголошено роком Михайла Петренка (1817-1862), поета – романтика, автора відомих пісень «Дивлюсь я на небо...», «Взяв би я бандру».
Громадскість краю, відзначає 200 років від дня народження поета – земляка.
24 травня, в день слов’янської писемності та кульури в стінах університету проходив науково – практичний семінар : «Михайло Петренко : до проблем історичної правди».
Не залишилась осторонь і бібліотека. Присутні мали змогу переглянути книжково – ілюстративну виставку «Дивлюсь я на небо...», на якій були представлені збірники, антології з творами поета, посібники, наукові розвідки, дослідження, спогади, газетно – журнальні статті, буклети з відомостями про життя та творчості поета.
Підготувала виставку бібліотекар чит.залу № 2 Зозуля О. С.
Нотатки до творчості М. Петренка:
Перші поетичні твори Михайла Петренка було опубліковано 1841 року в альманасі «Сніп», який видавався О. Корсуном. В збірці під загальним заголовком «Думки» було надруковано декілька віршів поета : «Недоля», «Вечірній дзвін», «Смута», «Туди мої очі, туди моя думка» та інші. Згодом, 1843-го – в українському літературному збірнику «Молодик», який видавав І. Білецький надруковані вірші : «Вечір», «Батьківська могила». Останнє відоме на сьогодні прижиттєве видання віршів 1848 року – в «Южно-русском сборнике», об’єднані в цикл «Думи та співи» : «Думu мои, думu мои...», «Небо», «Весна», «Слов’янськ», «Чого тu, козаче, чого тu, бурлаче...», «Іван кучерявuй», «Як в сумеркu вечирний дзвин...» тощо.
Загалом до нас дійшло лише дев’ятнадцять його поезій.
Та все ж визнання Михайлові Петренку як поетові прийшло з поезією «Небо» («Дивлюсь я на небо...»).
Ця поезія відразу полюбилася народові. ЇЇ почали наспівувати. Та лише коли до тексту долучився український та польський композитор і музикант Владислав Заремба (1833-1902) і здійснив класичне аранжування мелодії пісні «Дивлюсь я на небо...», вона стала воистину народною. Починаючи з перших років 20 ст., пісню почали розтиражовувати на грамплатівках, пізнеше на кампакт-дисках.
Вокальний твір звучав у виконанні Н. Сєвєрського, А. Іванова, І. Козловського, Д. Гнатюка, А. Кочерги, А. Солов’яненка, Б. Гмирі та інших.
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, боже, ти криллів не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав!
Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту,
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світі їх яснім все горе втопить;
Бо долі ще змалу здаюся не любий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся лихом, привіту не знаю,
І гірко, і марно свій вік коротаю;
І в горі спізнав я, що тільки одна, —
Далекеє небо, — моя сторона.
І на світі гірко; як стане ще гірше,
Я очі на небо, — мені веселіше!
І в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля.
Я землю б покинув, і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув,
І в хмарах навіки од світу втонув!
А для слов’янців улюбленим віршем Михайла Петренка є «Слов’янськ», в якому автор захоплено писав про рідне місто, свою малу батьківщину :
Ось – ось Слов’янськ ! Моя родина !
Забилось серденько в грудях,
Пригнулись до землі коліна,
А очі плавають в сльозах !
Слов’янськ, Слов’янськ ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині,
І так красуєшся собі !
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні –
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі :
І рання зірка на востоці
Навряд бува ясніша їх !
Ох ! хто із хлопців молодих,
Який хоч раз на вас поглянув,
Покойно нічку досипав,
По вас горюючи, не в’янув,
Не плакав нишком, не вздихав.
Ви всі на диво білолиці ;
Як подивлюся я на вас,
Ви настоящі чарівниці ;
І всякий раз, і всякий раз,
Коли слов’янка що промове,
Так і почується тобі,
Неначе вечором в діброві
Воркує горлиця собі ;
А як вечірньою порою
В садочку пісню заведе, -
Так до сліз нехотя і доведе,
І серце підорве журбою.
