Існує в літературознавстві таке поняття – «вічні образи». Розтлумачення його можна знайти у відповідних довідниках – словниках літературних термінів, енциклопедіях тощо. Ось що, приміром, пише з цього приводу Микола Ільницький в Українській літературній енциклопедії: «Вічні образи", світові образи – літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів і відображеної в них епохи. Такими є Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан та інші. Породжені певними історичними умовами, вони водночас зосереджують у собі важливі риси людського характеру, ситуації і конфлікти, які повторюються в нових суспільних обставинах. Вічні образи містять у своїй художній конкретності момент загальнолюдського, корінних основ буття, завдяки чому набули поширення в багатьох літературах».

Другим у переліку «вічних образів» тут названо Дон Кіхота. Але водночас він же герой певного літературного твору, з автора якого ми й почнемо.

Майже в кожній літературі знайдеться письменник, ім'я якого незмінно виринає в пам'яті, ледве зайде мова про цю літературу. Скажімо, літературу українську репрезентує Тарас Шевченко, польську – Адам Міцкевич, російську – Олександр Пушкін, англійську – Вільям Шекспір. А в літературі іспанській це, безумовно, Сервантес.

Мігель де Сервантес Сааведра народився 29 вересня 1547 року в місті Алькала де Енарес. Батько його Родріго був гідальго, тобто належав до старовинного дворянського роду, але занепалого, здрібнілого, позбавленого і маєтків та матеріального достатку, і високого суспільного становища. Він вивчився на лікаря, і пошуки лікарської практики змушували його переїздити з міста до міста, побувати в Кордові, Мадріді, Севільї, Вальядоліді, що був тоді столицею Іспанії. До столиці він приїздив двічі й мав намір оселитися там на триваліший час із дружиною й сімома дітьми (майбутній письменник був четвертою дитиною). Зазнав він тоді і прикрощів: 1551 року його ув'язнено за несплату боргу місцевому лихвареві, а майно розпродано. Вийшовши з в'язниці, він знову подався в мандри.

У Вальядоліді Мігель чотири роки (1557–1561) учився в єзуїтській колегії, потім опинився в Мадріді, десь близько 1564 року – в Севільї, де відвідував тамтешню єзуїтську школу.

1571 року Сервантес – уже солдат іспансько-італійського війська. Він бере участь у знаменитій морській битві з турецьким флотом під Лепанто. Там Сервантеса було поранено – в груди й у ліву руку, що лишилась паралізованою («для більшого прославлення правої» - як писав він згодом). Після одужання 1575 року Сервантес облишив військову службу й вирішив повернутися на батьківщину. Його мужність і великі воєнні заслуги було відзначено в листах Дона Хуана Австрійського і віце-короля Неаполя герцога де Сеса до короля Філіпа Другого, в яких автори засвідчували відвагу та бойові заслуги вояка Сервантеса,– ці листи при нагоді можна було використати, щоб улаштуватися на яку-небудь пристойну роботу.

Отже, Сервантес і його брат Родріго, також учасник війни, відпливли восени 1575 року до Іспанії на галері, що звалася «Сонце». Та галеру захопили алжірські пірати, і братам протягом тривалого часу довелося пробути в полоні. Три рази Сервантес намагався втекти – то сам, то намовивши кількох спільників, але всі спроби виявилися невдалими. Як організатора втечі, його могла б спіткати кара, – можливо, він важив життям. Але рятували його рекомендаційні листи: вважалося, що Сервантес – дуже поважна особа, за яку можна взяти великий викуп. Отой викуп і став головною проблемою для родичів. Вони зуміли назбирати грошей лише для звільнення Родріго, сам майбутній письменник повернувся додому лише наприкінці 1580 року.

Вдома його чекали злидні. Рекомендації не виправдали свого призначення – політична ситуація змінилася, і службової посади, що забезпечила б існування, здобути не вдалося. 1584 року Сервантес одружився. Через рік помер його батько, і Мігелю випало утримувати родину, що складалася з матері, дружини, двох сестер і нешлюбної дочки. Він пробує різних способів, щоб поліпшити матеріальне становище – спершу продовжує військову службу, згодом лишає військо, виконує різні ділові доручення, що давало випадковий заробіток.

Довелось йому бути й збирачем податків, – і тут також не обійшлось без прикрощів: то збанкрутував севільський банк, де зберігались гроші, що їх він зібрав, то його звинувачено в незаконній реквізиції збіжжя. Податки збирав він дуже ретельно, не минаючи й маєтностей, що належали католицькій церкві. За це служителі церкви у відправах піддали його прокльону, прізвище Сервантеса з відповідними формулами прокляття навіть висіло на дверях при вході в церкву. Розчарувавшись у цій роботі, що двічі спричинювалась до його ув'язнення (щоправда, короткочасного), він мріє поїхати до Америки. Цей намір не був здійснений, а от до сусідньої Португалії він на якийсь час виїздив.

Його літературна спадщина складається з творів, писаних у різноманітних жанрах. «Повчальні новели» – тринадцять оповідань у супроводі зверненого до читача пролога та вірша-присвяти. Віршована трагедія «Нумансія» – про спробу римських завойовників оволодіти фортецею, захисники якої чинять героїчний опір. Далі йдуть дев'ять прозою писаних «Інтермедій», коротких драматичних творів. У поемі «Подорож на Парнас» йдеться про уявну мандрівку автора на міфологічну гору, місце перебування бога поезії Аполлона і муз.

До модної в ті часи пасторальної, пастушої літератури належить роман «Галатея», перша частина якого вийшла друком 1585 року. Деякі дослідники відносять задум цього твору до алжірського періоду авторового життя. Другої частини «Галатеї» Сервантес не написав, можливо, охоловши до цього твору... Над романом «Мандри Персілеса і Сігісмунди» письменник працював довго, закінчував його вже в останні дні свого життя, у світ цей твір вийшов 1617 року, вже після смерті автора.

Час виникнення головного твору Сервантеса – роману «Дон Кіхот» – можна встановити лише приблизно: коли 1604 року письменник прибув до Вальядоліда, більша частина першого тому була вже готова,– друком вона вийшла 1605 року. Друга частина побачила світ 1615 року.

В останні роки свого життя письменник здобув певне визнання в літературних колах і немалу популярність серед читачів. Але запізно прийшло це визнання й недовго тішився він цією популярністю – 23 квітня 1616 року Сервантеса не стало. І так трапилося, що водночас із ним помер в Англії Вільям Шекспір. Навряд чи обидва генії світової літератури знали один про одного. Але можна принаймні припустити, що Шекспір міг знати щось про Сервантесів роман,– адже перша його частина в англійському перекладі була видана 1612 року.

На початку «Дон Кіхота» його герой, начитавшись у рицарських романах про дивовижні пригоди, що трапляються рицарям, та про неймовірні подвиги, що їх вони довершують, надумався й собі стати мандрівним рицарем і вирушити в світ шукати таких пригод та звершувати подібні подвиги. Зробив він так тому, що схибнувся, – хто має здоровий глузд, той усвідомлює принаймні дві речі: перше – що в тих пригодах багато перебільшень і вигадок, і друге – феодальні часи відійшли в минуле, рицарство як соціальний стан перестало існувати, отже, поява живого рицаря з усіма атрибутами – це вже цілковитий анахронізм. Ім'я Дон Кіхота з власного перетворилось на загальне, донкіхотами стали називати людей, що неспроможні розібратися в дійсності, тому їхні погляди і вчинки виглядають комічно і нічого, крім сміху, викликати не можуть.

Але існує ще й інший аспект донкіхотизму, інакше ставлення до Дон Кіхота. Пригляньмося, що писав Гайнріх Гайне в своїй передмові до німецького видання твору: «... перо генія завжди більше за самого генія, воно завжди сягає набагато далі, ніж це було передбачено в його задумах, обумовлених епохою, і Сервантес, сам того не усвідомлюючи, написав найяскравішу сатиру на людську захопленість».

Відомий російський письменник Дмитро Мережковський не тільки включив Сервантеса в серію своїх нарисів «Вічні супутники», а й присвятив вірш Дон Кіхотові, відобразивши його захисником знедолених і борцем за істину та справедливість.

Є і в українській літературі вірш «Дон Кіхот». Автор його - Борис Грінченко. Ось початок вірша:

В уламках од зброї, з іржавим мечем

Він гордою їде ходою,

І погляд у його сіяє вогнем,

І серце аж рветься до бою.

Меча не пускає з лицарських він рук

І страху ніколи не знає,

Життя його – низка і горя, і мук,

Та іншого він не бажає.

На діло лицарське себе він оддав -

Ставать за малих в обороні,

І де він неправду і зло зустрічав,

Там сміло він брався до броні.

Як кожний великий літературний твір, «Дон Кіхот» знайшов своє втілення й в інших видах мистецтва, наприклад, у музиці. Існує симфонічна поема Ріхарда Штрауса. Можна згадати оперу Жюля Массне «Дон Кіхот», яку прославив виконанням головної партії Федір Шаляпін.

В образотворчих мистецтвах Сервантесів роман знайшов також всебічне віддзеркалення. Ілюстровані видання виходили в Іспанії. З відомих художників у числі перших, хто створив образ Дон Кіхота, був Гойя. Багато художників у Франції з успіхом ілюстрували «Дон Кіхота». Велику популярність мали ілюстрації Тоні Жоанно, а особливо – Гюстава Доре. Дуже яскравий образ Дон Кіхота створив Оноре Дом'є. З пізніших художників у першу чергу слід назвати іспанців Зулоагу, Пабло Пікассо і Сальвадора Далі. Непересічний «Дон Кіхот і Санчо Панса» словака Ципріяна Маєрніка. В Росії заслужений успіх мали ілюстрації Кукриніксів, а також Сави Бродського. Киянин, видатний художник Борис Крюков один із перших українців дав ілюстрації до Сервантесового роману, але то вже було в Аргентіні, куди емігрував художник. Там він ілюстрував «Дон Кіхота» для розкішного видання в серії «Незабутні постаті». Понад двадцять років тому опублікувала кілька своїх ілюстрацій київська художниця Ольга Петрова, ця тема – в колі її інтересів і досі.

Розмову про українські переклади славнозвісного твору починаємо з Івана Франка. Невтомний популяризатор світової літератури, він, природно, не міг оминути Сервантеса. 1891 року в дитячому часописі «Дзвінок», а згодом і окремою відбиткою вийшли його «Пригоди Дон Кіхота». Це був віршований переказ кількох окремих епізодів твору. Видання мало успіх, бо його повторено 1899 року, а 1913 року з'явилося третє видання в супроводі короткої прозової передмови, в якій на трьох сторінках переказана біографія Сервантеса та дана стисла характеристика роману.

Широкого розголосу набула промова Івана Тургенєва «Гамлет и Дон Кихот», яку він виголосив 10 січня 1860 року на зборах «Общества нуждающимся литераторам и ученым». Для Федора Достоєвського «Дон Кіхот» був одним із проявів людського генія в найвищих його злетах.

До голосів Тургенєва і Достоєвського можна долучити її відгуки інших видатних діячів культури, Стендаль писав про Сервантесів роман: «Відкриття цієї книги, можливо, найважливіша подія в моєму житті». А ось що каже Гюстав Флобер: «Дивовижним у «Дон Кіхоті» видається якраз те, що там відсутня літературність, постійно змішується ілюзія і реальність, і це робить книгу такою комічною і водночас такою поетичною! Якими пігмеями видаються всі інші книги поруч із цією!» А ось голос видатного вченого Альберта Ейнштейна, що постійно перечитував «Дон Кіхота»: це йому «допомагало зберегти моральні принципи в суспільстві циніків».

Пам'ятник  Сервантесу у Мадриді

І про Сервантеса, і про Дон Кіхота написано в різні часи різними мовами стільки, що навіть для звичайного огляду та стислої анотації потрібно було б великої монографії. Отже, доведеться обмежитись лише переліком найзначніших і найоригінальніших праць, щоб відіслати до них допитливого читача.

Література:

1. Бондар Ю. Дон Кіхот як дзеркало "книжкової соціалізації" /Ю. Бондар // Вісник книжкової палати. – – № 1. – С. 29–33.
2. Борківська О. П. Система уроків з вивчення роману Мігеля де Сервантеса Сааведри "Дон Кіхот" /О. П. Борківська // Зарубіжна література в школах України. – – № 1. – С. 39–42.
3. Борківська О. П. Дон Кіхот – вічний образ літератури. До вивчення роману Мігеля де Сервантеса "Дон Кіхот" /О. П. Борківська // Всесвітня література та культура. – – № 11. – С. 28–32.
4. Вельбовець Л. За волею небес народився у наш залізний вік, щоб воскресити золотий. Роман "Дон Кіхот" – пародія на рицарські романи і трагікомічний епос іспанського життя /Л. Вельбовець // Світова література "ШС". – – № 6. – С. 28–30.
5. Кравець Я. Іван Франко та іспанська література /Я. Кравець // Слово і час. – – № 6. – С. 19–28.
6. Подолянчук О. Шлях пізнання життя й людей. Життя і творча доля Мігеля Сервантеса де Сааведри /О. Подолянчук // Всесвітня література в сучасній школі. – – № 3. – С. 36–40.
7. Пронкевич О. Донкіхотська іконосфера як герменевтичний інструмент і методичний прийом /О. Понкевич // Зарубіжна література в школах України. – – № 2. – С. 10–12.
8. Сервантес Сааведра М. де Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі /вступ. ст. Г. Кочур. – К.: Дніпро, 1995. 704 с.
9. Снеткова Н. П. "Дон Кихот" Сервантеса /Н. П. Снеткова. – Л. : Худож. лит., 1970. – 143 с.
10. Стахова Н. Г. Мігель де Сервантес Сааведра. Нелегка доля письменника /Н. Г. Стахова // Зарубіжна література в школах України. – – № 4. – С. 55–56.
11. Чумаченко А. Непідвладний часу і смертям. Сценарій літературно-музичного вечора за романом Сервантеса "Дон Кіхот" /А. Чумаченко // Всесвітня література в сучасній школі. – – № 2. – С. 62–63.
12. Шайтанов И. О. История зарубежной литературы: Эпоха Возрождения : учеб. для высш. учеб. заведений : В 2 т. Т.2. /И. О. Шайтанов. – М. : ВЛАДОС, – 223 с.
13. Шалагінов Б. Б. Зарубіжна література. Від античності до початку Х1Х сторіччя : Історико-естетичний нарис /Б. Б. Шалагінов. – К. : Вид. дім "КМ Академія", 2004. – 358 с.