Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину...

Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників.

Протягом 1942–1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у Бiïвцях (1942–1946 рр.), решта – у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946–1947 рр.) i Тарандинцях (1947–1952 рр.). Дорога до школи була для нього мукою – через багато років у новелі "Дума про діда" Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: "...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!.." У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "Тиша і грім" (1962 р.) і казка "Цар Плаксій і Лоскотон" (1963 р.).

Одержавши 1957 р. диплом "літописця сучасності", працював у редакціях газет "Черкаська правда" (1957–1960 рр.), "Молодь Черкащини" (1960–1963 pp.), власним кореспондентом "Робітничої газети". Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР. Літо 1962 р.: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися – вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили. У зв'язку з тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"...

14 грудня 1963 р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку), похований у Черкасах.

Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiï, провiдною темою яких є любов до рiдноï землi, вiдповiдальнiсть за ïï долю, новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три казки для дiтей i дорослих: "Цар Плаксiй i Лоскотон", "Подорож в краïну Навпаки", "Казка про Дурила".

З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964), збірку новел "Вино з троянд" (1965), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебеді материнства" (1981), том вибраних поезій (1985).

Василевi Симоненковi посмертно присуджено Державну премiю Украïни iменi Т. Шевченка у 1995 р.

Література:

1. Симоненко В. А. Поетична спадщина. Коротка біографія письменника. Тексти віршів. Аналіз творчості митця : посіб. для 11 кл. – Харків : Ранок, 1999. – 63 с.
2. Симоненко В. А. Поезії. – Київ : Молодь, 1966. – 206 с.
3. Симоненко В. Берег чекань. – Київ : Наук. думка, 2001. – 246 с.
4. Симоненко В. А. Народ мій завжди буде: вірші та казки. – Київ : Веселка, 1990. – 156 с.
5. Симоненко В. А. Ти знаєш, що ти – людина: вибр. твори. – Київ : Знання, 2018. – 223 с.
6. Веремій А. Українські поети – лауреати Національної премії імені Т. Г. Шевченка. Урок-конференція // Українська мова та література. "ШС". – – № 14. – С. 33–37.
7. Казаніна Т. О. Василь Симоненко. Творча біографія митця. 11 клас // Вивчаємо українську мову та літературу. – – № 15. – С. 15–19.
8. Козлова Т. М. "Я на світі такий один". До 85-ї річниці від дня народження Василя Симоненка // Вивчаємо українську мову та літературу. – – № 34/36. – С. 75–77.
9. Лобенко Н. Василь Симоненко – "лицар на білому коні" в українській літературі. "Лебеді материнства" // Українська мова та література. "ШС". – – № 22/23. – С. 23–25.
10. Масинзова Л. О. "Шістдесятництво" як культурологічне й соціальне явище. Творчість Василя Симоненка в контексті доби. 11 клас // Вивчаємо українську мову та літературу. – – № 1/2. – С. 30–37.
11. Печерський А. Поезія Василя Симоненка у світовому контексті: минуле і сучасне // Слово і час. – – № 1. – С. 31–43.
12. Печорський А. У новелістичній краплині поетичного Всесвіту Василя Симоненка // Слово і час. – – № 9. – С. 34–43.
13. Писарєва О. "Ти знаєш, що ти людина?". Осмислення духовної величі людини через життя й поезію В. Симоненка. 11-й клас // Українська мова та література. "ШС". – 2011. – № 22/23. – С. 40–
14. Романенко Ю. "Витязь молодої української поезії". Життєтворчість Василя Симоненка // Дивослово. – 2010. – № 1. – С. 11–
15. Романова Н. Альтернативна модель суспільства в сатиричній творчості Василя Симоненка // Слово і час. – – № 1. – С. 52–56.
16. Сеник Л. Василь Симоненко: архетип образу матері // Слово і час. – – № 1. – С. 43–51.
17. Сокур А. Поезія художньої прози Василя Симоненка // Українська мова і література в школах України. – – № 9. – С. 20–22.
18. Ткаченко Д. Кінолітература. Василь Симоненко: "Бенкет небіжчиків" // Слово і час. – – № 1. – С. 47–51.
19. Федчун Н. "Рожеві лебеді Василя Симоненка". Сценарій вечора // Дивослово. – 2010. – № 1. – С. 17–
20. Хоменко О. "Життя, мов спалах блискавки". Літературно-музична композиція до 80-річчя від дня народження Василя Симоненка // Дивослово. – – № 1. – С. 39–42.