Народився Самійленко Володимир Іванович 3 лютого 1864 року у с. Великі Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині Його батьком був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, згодом у Миргородській початковій школі. В 1875 році Володимир вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884 році.

З 1884 року до 1890 року вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, де прослухав повний курс, але державних іспитів не здавав і вийшов зі свідоцтвом. У Києві, навчаючись в університеті, зблизився з літературним гуртком «Плеяда», де активно працювали Леся Українка, її брат Михайло Обачний, Євген Тимченко та інші; гуртком опікувалися Микола Лисенко, Олена Пчілка й Михайло Старицький. З розгорнутого списку надбань світової літератури, які, на думку учасників «Плеяди», треба було поширити українською мовою, він узяв на себе переклади з французької, іспанської та італійської. Перекладав Дантове «Пекло», п’єси Мольєра й Бомарше, поезії Байрона, Беранже, Ади Негрі.

Спробувавши ще за студентських років видати свої поезії окремою книжкою, Самійленко зіткнувся з царською цензурою, яка з двадцяти восьми віршів заборонила одинадцять; відтоді він сам уже не компонував збірок. Почав друкувати вірші у львівській «Зорі», з 1886 р. і пізніше друкував свої твори в альманахах «Складка», «Ватра», у журналах «Правда» і «Літературно-науковий вістник» («ЛНВ»).

Після закінчення навчання Самійленко працював у Києві, Катеринославі й Миргороді. Терпів постійні матеріальні нестатки. Перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» вийшла в Києві 1890 року. Потрапив на телеграф, де й прослужив чиновником, а з березня 1893 року переїхав до Чернігова на посаду секретаря редакції «Земского сборника».

З 1905 року в Києві в редакціях газет «Громадська Думка», «Рада», «Шершень». Врешті склав іспит на нотаріуса і відкрив нотаріальну контору в містечку Добрянка на Чернігівщині, де й працював до 1917 року.

За української державності служив у міністерствах освіти і фінансів, а в 1920 р. емігрував з урядом УНР до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках, хронічно хворів, у цей час померли його обидві дочки. Незакінчена поема «Гея» надрукована частково в «ЛНВ» 1922 року. В еміграції Самійленко прагне повернутися на Україну, і дістає на це дозвіл в 1924 році.

Повернувшись до Києва, Самійленко працював редактором у видавництві художньої літератури. Та здоров’я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925 року його не стало. Похований Володимир Іванович Самійленко в Боярці під Києвом.

Володимир Самійленко був більше знаний серед друзів і в літературі під псевдонімом Сивенький. Поетична спадщина Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з зарубіжної класики.

Іван Франко сказав про Самійленка: «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові,— і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим-то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу».

Література:

1. 1. Самійленко В. І. Вибрані поезії. – Київ : Рад. письменник, 1963. – 459 с.
2. 2. Самійленко В. І. Сатиричні поезії. – Київ : Держлітвидав України, 1947. – 42,[2] с.
3. 3. Рильський М. Т. Статті про літературу. – К. :Дніпро, 1980. – 509 с.
4. 4. Сипливець С. Історія України й історія кохання в драматичній поемі Володимира Самійленка "Чураївна" // Українська література в загальноосвітній школі. – 2009. – № 9. – С. 6–10.
5. 5. Сипливець С. Рецепція діяльності українського міста, села та хутора в драматургії В. Самійленка // Українська література в загальноосвітній школі. – 2011. – № 5. – С. 5–8.
6. 6. Сипливець С. Українська культура в художній рецепції Володимира Самійленка-поета // Слово і час. – 2010. – № 10. – С. 55–63.
7. 7. Скрипнюк О. В. "І поки на землі ще втіха є невинна, поезія в її ще радощів додасть" (за поезією В. Самійленка "Не вмре поезія" // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2018. – № 22/24. – С. 68–71.
8. 8. Стріха М. Володимир Самійленко – перекладач: спроба деконструкції міфу // Слово і час. – 2016. – № 4. – С. 93–98.
9. 9. Тетеріна О. Художній переклад у становленні Володимира Самійленка як новатора національного літературного процесу // Дивослово. – 2011 . – № 11. – С. 53–56.
10. 10. Ткачук М. П. Розмаїття творчих шукань митців кінця XIX – початку XX століть // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2010. – № 19/21. – С. 15–29.
11. 11. Чорнопиский М. І. Дар Україні : літ. портр. Володимира Самійленка. – Київ : Веселка, 2007. – 45 с.