У просторах, яким немає меж,

Не згубишся, як на вітрах полова.

Моря перелетиш і не впадеш,

Допоки буде в серці рідна мова.

Дмитро Павличко

Для кожного народу мова – найбільший скарб, віддзеркалення душі народу, його історії. 21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови. Історія свята, на жаль, має трагічний початок. 21 лютого 1952 року в Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання бенгальської мови. Відтоді в Бангладеші цей день став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато часу. Аж у 1999 році на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було прийнято Міжнародний день рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року цей день відзначають і в Україні.

Кожна людина має завжди пам’ятати хто вона, звідки родом, де її коріння, кожна людина повинна знати свою мову, любити її, цінувати, збагачувати, берегти. Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б'є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері. Згадаймо слова В. Сосюри: "Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема". Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є. М. Верещагіна і В. Г. Костомарова, "національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу". Тому знати, берегти і примножувати рідну мову – це обов'язок кожної людини.

Рідна мова – це скарбниця народної мудрості, криниця живої води, невичерпне джерело добра, нескінченна річка слів, струмок надії. Українська мова – це мова віршів, пісень, казок, прислів’їв, приказок, скоромовок, легенд нашого краю. Це наше багатство. Тому сьогодні ми запрошуємо Вас поринути у чудовий і прекрасний світ нашої рідної мови. Ось так українська поетеса Галина Чубач пише по рідну мову:

Золоте курчатко в золотій торбинці

Принесло сьогодні літери дитинці.

А дитина з літер збудувала слово.

І звучить, як пісня, українська мова.

Слово – найтонше доторкання до серця. Воно може стати і ніжною квіткою, і живою водою, що навертає віру в добро, і гострим ножем, і розпеченим залізом , і брудом. Мудре і добре слово дає радість, незрозуміле і зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію й одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльзи, народити віру в людині і зародити невіру, надихнути на працю і скасувати силу душі... Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину. Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним – велике мистецтво. Словом можна створити красу душі, а можна й спотворити її. Тож оволодіваймо цим різцем так щоб з-під наших рук виходила тільки краса.

Мова! Українська мова, –

Вона співуча, лагідна, дзвінка...

Мова! Українська мова –

Єдина, рідна й дорога така,

Вона, як тиха пісня колискова,

Приходить в серце нам із ранніх літ.

То мова – ніби пташка світанкова,

Що гордо лине у стрімкий політ.