Мова народу для письменника – це як повітря для життя, це все його найдорожче і найсвятіше.

 Мова – душа кожної національної культури, джерел й запорука

 її розвитку, про це слід кожному і завжди пам'ятати.

 / Гончар О. /

Є особистості, імена яких назавжди залишаться в наших серцях. Саме до таких людей належав Олесь Терентійович Гончар. 3 квітня вся Україна відзначатиме 100-річчя Великого українця, людини світу і чарівного Дніпра, совісті і світоча української нації, пейзажиста, лірика, письменника і публіциста, критика, громадського та державного діяча, літературознавця, борця за мир і людські права, академіка, секретаря правління Спілки письменників, голови Українського державного комітету захисту миру, члена Всесвітньої Ради Миру, депутата Верховної Ради, Героя України.

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк. Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її. Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них – романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968). Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. «Собор» Олеся Гончара видали за кордоном, його висувають на Нобелівську премію. Але лауреатом він так і не став. Гончар не сдається і продовжує писати. У 70-ті роки з’являються його нові романи: «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Крапля крові», повість «Бригантина» та ін. Поряд з письменником завжди була його дружина Валентина. Філолог за освітою, вона була першим читачем і критиком його творів. Разом вони прожили 48 років.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

З кінця 80-х років Олесь Гончар був активним учасником Народного Руху України. Він єдиний, хто на з‘їзді комуністичної партії України у 1976 році виступає рідною українською мовою.У 1990 році він пише заяву про вихід з компартії. У 1991 році письменника у другий раз висувають на Нобелівську премію, але лауреатний комітет знов не дає достойну оцінку творчості українського письменника. Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Помер письменник 14 липня 1995р. В останню путь його проводжали священники одразу декількох конфесій – з повагою до його «Собору». Завдяки цьому роману козацький храм, оспіваний Олесем Гончаром, не згинув. Зараз Троїцький собор на Дніпропетровщині знов діючий.

Література:

1. Гончар, О. Т. Твори : в 6 т. – Київ : Дніпро, 1978–1979.
2. Гоян, Я. П. Собор української душі : літ. портр. Олеся Гончара. – Київ : Веселка, 2007. – 62 с.
3. Гуменний, М. Західний антивоєнний роман і проза О. Гончара: компаративний аспект : монографія. – Київ : Євшан-зілля, 2009. – 318 с.
4. Дончик, В. Г. Час і його обличчя : літ.-крит. нариси. – Київ : Рад. письменник, 1967. – 245,[2] с.
5. Зобенко, М. О. Українське небо Олеся Гончара : Есеї. Студії. Полеміка. – Львів : Вид-во М. Коць, 2003. – 174 с.
6. Луців, Л. Література і життя: літературні оцінки. – Нью-Йорк : Свобода, [1975?]. – 480 с.
7. Погрібний, А. Поклик дужого чину : статті, портрети, силуети, наближення, публіцистика. – Київ : Просвіта, 2009. – 676 с.
8. Слово про Олеся Гончара : нариси, ст., листи, есе, дослідж.. – Київ : Рад. письменник, 1988. – 631,[18]с.
9. Федь, А. Ф. Тiнi минулого: Кiноповiсть; Сто одна хвилина з Олесем Гончаром: Есей; Нотатки на полях ненаписаного етюду : Есей. – Слов'янськ, 2001. – 132 с.
10. Шаховський, С. М. 10 романів та їх автори : нариси з історії укр. рад. роману. – Київ : Рад. письменник, 1967. – 231 с.